Virag, Paula (szerk.): Satu Mare. Studii şi comunicări. Seria istorie-etnografie-artă 27/2. (2011)
A. Istorie-cultură-artă
Anastasiya Vehesh прізвищами, прізвиськами. Чоловік Юр’яни У ласій був калікою. («Уласій уже років десять не мав правого ока. Тріска вирвалася з поліна - витекло око...»). Антропонім Уласій зафіксований словником Л.Т.Скрипник, Н.П.Дзятківської і в перекладі з грецької мови означає скривлений назовні [див 20]. Можливо, авторка провела паралель між значенням оніма та героєм, і саме йому дала «нести хрест» каліцтва. Представники радянської влади та військові називають його зверхньо, зневажливо: каліка, бандера, він кодло, бандит. Натомість родичі, зокрема дружина, називають його рядом апелятивів, які суттєво різняться за значенням у порівнянні з попередніми: чоловік, господар, тато, батько, приятель, порадник, розрадник, гуцул. Досить цікавим є ЛХА Довгопол. Довгопол - уповноважений від МҐБ. Люди в селі його боялися і потайки ненавиділи. «Є людина, нема людини - для такого нічого не значить», - говорили про нього. Не виняток, що Довгопол прізвище або й навіть прізвисько, утворене за допомогою основоскладання (Довг-о-пол), де довг - довгий, пол - стать або підлога. Можливо це прізвище від апелятива довгополий, тобто з довгими полами (про одяг) [6, 309]. Пор.: « - Я Довгопол. - Ой, Довгопол... - А де ваші довгі поли?.. - Я лиш хотів сказати, що в одного чоловіка, ну, бігме, не може бути все зразу: й довгі поли, й довгі руки». Прізвище виявилося настільки вдалим, що селянам навіть не довелось придумувати прізвисько. Іменем Льоня його всього один раз в тексті називає співробітник, а Леонід зафіксовано двічі. Це говорить про те, що, як правило, на ім’я до людини звертаються близькі, родичі, хороші друзі. У Довгопола таких не було. Для людей герой залишається чужим та ворожим, а таких називають на прізвище, або апелятивами, переважно зневажливого характеру: довгорук, уповноважений, гість. Письменниця підбирає такі ЛХА, які відповідають реаліям того часу і цікаві своєю формою та внутрішнім змістовим наповненням. Як пише Л.Белей: «Якщо автор прагне, аби його герої сприймались як реальні особи, він зобов’язаний дібрати персонажам реальні (за структурою) імена. Тому структура власних особових іменувань персонажів більшою чи меншою мірою мусить бути орієнтована на реальну антропонімію, на знання її мовним колективом» [2, 11]. У «Щоденнику страченої» М.Матіос проникає в потаємні закутки людської психіки. Її головна героїня Ковальчук Лариса Михайлівна - «як світова вдова - не вдова, наречена - не наречена, а просто жінка-сирота чи жінка-смертниця на роздоріжжі молодості й затяжної зрілості». Прізвище героїні походить від апелятива коваль, значить долю свою вона кує собі сама. Коваль - найпоширеніше у світі прізвище. Ім’я Лариса у перекладі з грецької «чайка» [1, 98]. Хоч і кує долю, та б’ється над нею, як чайка над морем. Героїня та її ім’я асоціюються зі словами Івана Мазепи «Горе тій чайці-небозі, що вивела діточок при битій дорозі...» Оце поєднання з птахом відчувається і в звертанні до самої себе в щоденнику: «Пізно, голубко, пізно...» Вона до нестями закохана в одруженого і дуже відомого чоловіка. І це кохання стає її рятунком та загибеллю водночас. ЛХА Воронов Володимир Петрович появляється під кінець розповіді. До цього зі щоденника Лариси ми виводимо тільки апелятиви-звертання: «мій золотий і безпощадний чоловічку», «ти мій гробар», «мій хоробрий Отелло» або персонаж позначається займенником: «Він», «розмова з Ним». Такі ЛХА налаштовують на якусь таємничість, якими і є самі стосунки між героями. Складнішу структуру онімійної семантики має низка ЛХА зі «Щоденника страченої», де авторка називає своїх героїв криптонімами на зразок: зателефонував О.О., давальник по імені Л.Д., дзвонив С.Д., колежанка Лариса К. Ю. Андрухович теж використовував такі антропоніми в романах «Диявол ховається в сирі» та в «Таємниці». Замінники імені, передовсім семантично наповнені експресивні апелятиви, додатково характеризують свого носія і доповнюють інформацію, закладену в антропонімах, особливо тоді, коли контекст потребує чітко визначеного ставлення до персонажа [5, 8]. Пор.: подруга-докторша - шпигун-ансиїітик, всепрощаюча мати Тереза, мудра практична жінка', сусідка - гадюка на двох ногах, кобра в жовтих шортах, жовтозада сусідка. Теза письменниці про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу», розкривається через драматичну історію кількох гуцульських родин у романі «Майже ніколи не навпаки». Кожен персонаж цієї небуденної драми має беззаперечне алібі, неопротестовану правду і власні суди честі. М.Матіос знайомить нас з родиною Чев’юків. Кирило Чев’юк - глава сімейства. Його ім’я в перекладі з грецької означає «пан, володар» [1, 94
