Kinces, Diana: Micula. Chid Cultural. Istoric (Satu Mare, 2015)

Na pocsatku dev'jatnadcjatogo sztolittja

річки, приїжджали возами десятки кілометрів молоти пшеницю. Цей млин був успадкований через нащадки сім’єю Мікула, а в 1842 році повернувся у володіння сім’ї Галгоці. Здається, що в дев’ятнадцятому столітті працював паровий млин, яким користувалося селище до 1974 року.

В 1806 році в Мікулі жили 57 грекокатоликів, які належали до парафії Берку, мовою предикации була угорська.

У переписі 1880 року зазначається, що у Мікулі було 222 будинки, в яких жили 1311 осіб, з яких 221 греко-католик, 110 римо-католиків 819 реформатів та 160 євреїв. У 1900 році у Мікулі жили 1715 жителів, в основному угорці.

Під час Імперії Габсбургів почалося будівництво залізниці, яка проходила через селище, але в 1865 році у Мікулі ще не існувало залізничного вокзалу. 20 червня 1872 року в Мікулі була заснована залізнична станція. У 1901 році була розроблена перша кадастрова карта селища, яка протягом часу потерпіла багато змін, а в 1948 році були встановлені межі цього населеного пункту та його назва.

У 1921 році була побудована будівля сільради Мікула, а в той же період працювала поштово-телеграфна контора. Будинки

місцевих мешканців були розташовані таким чином: феодали, поміщики, жили в центрі, а ліворуч були розташовані хати кріпаків. Найбільш важливі будівлі, церкви та особняки (Галгоці, Вайс і т.д.) були розташовані в центрі.

У 1925 році в с. Мікула поселилися 26 сімей з Марамурешу (з сіл Япа, Кричунів, Вішеу-де-Сус, Рона, Вад) та 12 сімей з Помі, повіту Сату-Маре. Поселенці, які прийшли з Марамурешу (сім’ї Герман Сімьон, Міхай, Молдован, Ракіш, Бобошан, Попович, Томойоаги) отримали по одній земельній ділянці 14 акрів, і ті із Помі, кожна по 12 акрів орної землі, сіножаті і пасовищ. Продана поселенцям земля складала 514 акрів та походила від земель, експропрійованих у сімей Немет Емерік, Рона Десідерю, Гросман